Знаете, это нельзя выразить словами. Это заложено в самом корне вашей души, и когда вы хотите его высказать, то замолкаете, понимая – слов не хватит. Последнее время я слишком часто думаю. Как бы это смешно не звучало, но я не говорю о юморе. В голову идут самые разные мысли: оn каки[-то стареньких смешных фразочек из сказок до почти параноидальных мыслей об апокалипсисе. Откуда они - я не знаю, честно. Но… тем не менее почему-то именно в таком настроении я и порываюсь писать. Душа открыта, а эмоции цветут белыми лотосами. Самое время… Иначе можно упустить миг… Миг, когда мир переворачивается для вас…
Лише одне слово
Присвячую це всім Файтінг Дрімерсам.
Це вам, любі. Лише вам.
Вона ніколи не вміла гарно та складно говорити в урочисті миті. Не тому що була нерозумна, чи не знала мови. Ні. Просто коли вона набирала повні груди повітря и збиралась вимовити слова, розуміла – їх мало. Вони не зможуть охопити все, що вона жадає вимовити. Ці рамки були затісні. Емоції виходили далеко за них, витаючи десь у небі коло яскраво-жовтого сонця. Вона дивилась на них, затуляючи очі рукою, посміхалась і замовкала, так і не вимовивши жодного словечка. Люди вмовляли її щось сказати, але вона лиш хитала головою. Вона не полюбляла говорити ні тости, ні вітати людей зі святами, ні навіть здороватись. Хоча все одно казала тости, вітала друзів, привітно цілуючи в щоку і щодня віталась з усіма знайомими.
Їй це не подобалось.
Усі ці слова бриніли як натягнута струна, що от-от мала луснути від такої напруги. Вона дуже обережно торкала ці струни, намагаючись прикрасити їх чимось, проте завжди виходило не те, чого вона жадала. Тому вона лишала голі струни. Навіть коли вона намагалась сказати щось прекрасне, наче "Ви найкращі", вона здригалась усім тілом. Слова звучали штучно. Сіро. Ніяк.
Але сьогодні особлива ніч.
Сьогодні, вперше за довгі безплідні місяці, розквітли білі лотоси. Це буває дуже рідко, але коли стається, їй море по-коліно. Навіть не дивлячись на монітор, вона щось швиденько друкує і дивно, але лагідно посміхається. Нарешті вона зможе це сказати. Ні, звичайно слів все одно не вистачить, та все одно в неї вийде. Вона знає, що лише сьогодні, коли їй в одну мить хочеться і плакати, і сміятись, і лютувати, вона може все. Навіть те, чого люди не зможуть ніколи. Вона розправить крила та випурхне з вікна, наче та синиця з рук. Туди, у далеку-далеку блакить, де мрійливо кружляють ті емоції та світить яскраво-жовте сонце...
Любі мої. Так... Саме так.
Дякую вам. Я ніколи не думала, що мені так поталанить знайти вас. Якщо я когось образила – вибачте. Я ніколи не бажаю вам зла. Ніколи. Я просто не вмію цього. Навіть заклятим ворогам. Знайте, що ви для мене маєте занадто велике значення, щоб втратити вас. Я знаю вас лише рік, а деяких – навіть менше, але... але я люблю всіх. Я справді не вмію гарно говорити у такі миті, але зараз мені легше. Я дуже довго хотіла вам це сказати, та занадто довго не могла зважитись. Я вас усіх занадто ціную, щоб втрачати. Бо я занадто добре знаю, що таке бути білою вороною.
Дякую... дякую вам за все.
Извините за отдельную темку...
Отредактировано Natsuo Zero (2009-01-19 22:54:53)
